Прощання з донечкою
І далеке село не забула війна.
Закричала згорьована мати,
Бо приїхала з фронту машина одна,
Й вояки́ відкривають дверцята...
З хати з по́спіхом вибігла жінка струнка:
«Я не вірю! Іване!» – голосить.
А за нею біжить і маленька донька́,
Об асфальт збивши ніженьки босі.
«Мамо-матінко, татка хутчій відкривай, –
Плаче доня невтішно й безсило. –
Рідний татку, вставай! Любий татку, вставай!
Що з тобою, татусю, зробили?!»
... Сонце втомлено спати за обрій лягло,
Порозходились з двору сусіди,
Опустилася ніч та накрила село,
І родина лягла відпочити...
І у тиші завислій на ліжко доньки́
Татусева душа примостилась:
«Вибач, доню, за горе і сльози гіркі,
За сирітство, що в дім напросилось...
Обіцяв повернутись... Маленька, пробач
(Із-під вій заблищала сльозинка). –
Люба доню, не плач, рідна доню, не плач!
Я з тобою, моя ж ти дитинко...
Посміхнулась... Невже відчуває мене?
Доторкнулася серцем неначе...
Біль мине, неодмінно колись та мине...
Уві сні навіть сонечко плаче...»
По дитячий голівці рука провела,
Колихнулася стрічка строката,
І невидимі губи торкнулись чола.
«Стало небо будинком для тата...
Буду бачити, донечко, як ти ростеш.
Протоптавши у небі стежинку,
Захищу тебе, сонечко, навіть з небес,
Золота моя, люба дитинко.
Будь щасливою, доню… Вже ранок настав.
Журавель десь у небі курличе:
До небесного війська, до зоряних лав
Побратим наполегливо кличе...»
P.S. Вірш написала під враженням розповіді нашого вояка, який ховав загиблого побратима. На все життя він запам’ятав сльози і благання доньки вбитого товариша: «Тато любий, вставай! Що з тобою, татусю, зробили?!»